Літературна кав’ярня
«Діалог: письменник-читач»
Тема зустрічі: «Письменники - фронтовики міста Покровська (Красноармійська)»
Мета:
- формувати в учнів розуміння того, що історія рідного краю – духовна та культурна скарбниця народу;
- поглибити знання з історії рідного міста;
- познайомити учнів з фронтовиками-письменниками міста Покровська (Красноармійська) та визначити їх місце в літературному просторі Донеччини і України ;
- виховувати в учнів любов до рідного краю, повагу до своїх земляків, гордість за них.
Обладнання: презентація заходу «Письменники-фронтовики м. Покровська (Красноармійська), портрети письменників-земляків, фотографії, тематична книжкова виставка їх творів.
Хід заходу
1. Ведучий: Дорогі діти!
Велика і прекрасна наша земля. Змінюється вічно і оновлюється вона. Пройде не так багато часу й ви вийдете від батьківського порогу, поки-даючи рідну школу, рідну оселю, вулиці, пам’ятні місця дитинства. А можливо залишитеся на землі своїх пращурів, щоб продовжити їх славні традиції, своєю працею прикрасити рідну землю, зробити її багатшою, сильнішою. І по праву задати собі питання : чи знаю я той край, в якому народився, в якому проживаю, де провів дитинство, де проходить моя юність.
Ви живите на прекрасній землі, яка завжди славилася людьми працелюбними, талановитими. Саме з Донбасу зазвучали імена передовиків виробництва Олексія Стаханова і Петра Кривоноса, Паші Ангеліної, Микити Ізотова і Макара Мазая. Донецька земля дала крила для космічних польотів Г. Береговому, П. Кізиму і В.Волкову. В шахтарському краї народилися композитор С. Прокоф’єв, художник Куїнджі, полярник-дослідник Г. Сєдов, видатний військовий діяч маршал К.Москаленко, багато інших представників науки, культури, спорту. Донбас оспівали його вірні сини М. Петренко і М. Чернявський, В.Сосюра і Б.Горбатов, Л.Жаров… Своєю батьківщиною вважали донецьку землю П. Беспощадний, П. Байдебура… Погляди багатьох привертав до себе цей чудовий край – тут в різний час побували А.Чехов,
О. Купрін, К. Паустовський, Т. Драйзер. Це далеко не повний перелік імен, які так чи інакше пов’язали свою долю з донецькою землею.
2 Ведучий: В літературному просторі Донеччини і України письменники Покровська (Красноармійська) займають одне з провідних напрямків. Не випадково тема сьогоднішнього засідання літературної кав’ярні «Красноармійські письменники- фронтовики»
(Фонограма пісні часів другої світової війни)
1 Ведучий:до літературної кав’ярні ми запросили:
членів гуртка «Основи журналістики», активних читачів бібліотеки, письменника-краезнавця, науковця, педагога Петра Євгеновича Гайворонського
2 Ведучий: Через роки пам'ять проростає…Особливо – про незламну мужність людей у роки Світової війни. Кажуть, що пам'ять про минуле – капітал, прибутки з якого отримує майбутнє. Тисячі мешканців нашого міста стали в лави захисників Вітчизни. Серед тих, хто воював на фронтах війни були й наші земляки – письменники: Божко Сава Захарович, Анчишкін Владлен Миколайович, Таманов Степан Йосипович, Щепенко Микола Назарович, Зоц Олесь (Олексій) Антонович, Моргун Федір Трохимович, Олейников Михайло Якович, Білявець Влас Федорович, Ємець Євген Костянтинович. Першим, кого ми сьогодні згадуємо з вдячністю - Саву Божка.
Запрошую до діалогу П.Є.Гайворонського – відомого краєзнавця, педагога , письменника, журналіста , науковця.
(Розповідь про життя і творчість С. Божка .
(Присутні прослуховують запис А.Добжанської .
1 Ведучий: Наше минуле і наше майбутнє пов’язані між собою незримим мостом пам'яті. Пам'ять… Скільки благородства, поваги, ніжності стоїть за цим коротким словом. Наступна розповідь про учителя, поета - фронтовика, письменника Степана Таманова.
До слова запрошуємо завідувача бібліотеки Оніпко Т.М.
(Розповідь про життя і творчість С.Таманова в м. Красноармійську, його бойовий шлях.
(учні читають вірші С.Таманова .
2 Ведучий: Могутню, живодайну енергію, силу дає слово пам’ять. Вона вічна, не дає згаснути для нащадків жодній героїчній сторінці історії перемоги над загарбниками.
Петру Євгеновичу Гайворонському пощасливилося бути особисто знайомим з письменниками – фронтовиками Владленом Анчишкіним, Миколою Щепенком та Олесем Зоцем.
- Розповідь про Владлена Анчишкіна .
- Прослуховування в записі спогадів В.Анчишкіна .
- Розповідь про Миколу Щепенка .
- Розповідь про О.Зоца .
Учениця 7-А класу Піліна Аделіна читає вірш О.Зоца «Вечором», учениця 8-А класу Дегтярьова Діана читає вірш «Вересень» .
1 Ведучий: Ще про одного письменника – фронтовика, журналіста Михайла Олейнікова, сьогодні згадаємо з вдячністю.
- Розповідь про М. Олейнікова .
2 Ведучий: На закінчення нашої зустрічі в літературній кав’ярні пропонуємо ознайомитися з книгами і доробками наших земляків письменників-фронтовиків, які є в шкільній бібліотеці.
(Огляд друкованих видань. Обговорення їх).
1 Ведучий: Шановні учасники літературної кав’ярні! Перед вами пройшли імена письменників, які в своїй творчості відобразили донецький край, його людей, природу. Багато з них пов’язали свою долю з нашим містом на довгі роки, а то й на все життя. Деякі з майстрів слова прожили на нашій Донецькій землі декілька місяців чи років, але й цього часу було достатньо, щоб наш чудовий край запав у душу і був оспіваний поетичним словом. Звичайно, ми не ставили за мету згадати всіх письменників-земляків та розглянути їх літературну спадщину – зробити це під час одного засідання літературної кав’ярні неможливо. Попереду нас чекають цікаві зустрічі у пізнанні своєї Батьківщини, історії та культури свого народу.
2 Ведучий:Дякуємо усіх присутніх за увагу та участь у роботі літературної кав’ярні, любов до книги і пам’ять про письменників-фронтовиків.
Література і джерела:
1.Любимый город. Историко-краеведческий альманах. Випуск 2, Донецк : «Каштан», 2013
2.Божко С. В степах.-К.: «Радянська школа», 1990
3.Щепенко М. Людина йде до сонця.-Сватово, 1989
4.Зоц О. Я гордий предками своїми.- Донецьк, 1998
5.Олейников М. Красноармейск. Историко-краеведческий очерк. Донецк: «Донбасс»,1974
6.Романько В. Література рідного краю. Навчальний посібник. -Донецьк,1995
Додатки
БОЖКО САВА ЗАХАРОВИЧ народився 24 квітня 1901 року у с. Крутоярівка на Донеччині (нині Межівського району на Дніпропетровщині) в сім'ї селянина. Вчився у Павлоградській учительській гімназії, а 1923 року закінчив Комуністичний університет імені Артема (Харків).
Після революції працював журналістом у редакціях газет «Червоний кордон» (Кам'янець-Подільський), «Студент революції», «Селянська правда» (Харків). Починаючи з 1917 року друкував нариси, літературно-критичні статті в газетах «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Пролетар», «Культура і побут», «Комсомолець України», багатьох республіканських журналах.
Належав до організації селянських письменників «Плуг» і ВУСПП. Член СП СРСР 31934 року.
Окремими виданнями вийшли нариси «Козаччина», «Хмельниччина», «Гетьманщина» (1922), повісті «Над колискою Запоріжжя» (1925), нариси «Чабанський вік» (1927), «Українська Шампань» (1930), роман «В степах» (1930).
У 1932 році Сава Божко переїхав до Херсону, де працював викладачем політехнічному , місцевому педагогічному інституті та Всеукраїнському заочному інституті масової партосвіти.
Бюро Херсонського міськкому партії 14 листопада 1935 року розглянуло його Зональну справу і виявило, що, працюючи у вузі, він «протягував націоналістичні ухили, боротьбу з Хвильовим розцінював як боротьбу за наркомівське місце». За прояв націоналістичного ухилу Божка виключили з партії.
Після трусу на квартирі 27 червня 1938 року Божка заарештували. Під час обшуку забрали архів і рукопис роману «До моря». Спеціальною постановою 16 грудня 1938 р. рукопис вирішено передати дружині (подальша його доля невідома).
Слідство тривало понад 10 місяців. Справу передали на додаткове розслідування, яке провів оперативний уповноважений Берестовий і направив матеріали на розгляд особливої наради при НКВС СРСР. Підслідний пред'явлених йому звинувачень не визнав. Особлива нарада засудила Божка С. 3. на 5 років ув'язнення у виправно-трудовому таборі.
До 1942 року працював у м. Ухта (Комі АРСР). Велику Вітчизняну пройшов рядовим, працюючи в дивізійній, а потім у фронтовій газеті. Після війни співробітничав у «Наддніпрянській правді» (Херсон).
Помер 27 квітня 1947 року в с. Слов'янка Межівського району.
За протестом прокурора Херсонської області у справі Божка С. 3. було проведено додаткову перевірку, в ході якої звинувачення не підтвердилися. Позитивні характеристики письменникові дали Т. Масенко та І. Гончаренко. Президія Херсонського обласного суду 24 серпня 1960 року скасувала вирок особливої наради при НКВС СРСР і справу припинила за відсутністю складу злочину.
Сава Божко реабілітований посмертно.
АНЧИШКІН ВЛАДЛЕН МИКОЛАЙОВИЧ народився в місті Красноармійськ у 1924 році. Йому ледь виповнилося сімнадцять років, коли почалася війна. Владлен Анчишкін добровольцем пішов на фронт. Він брав участь у визволенні України й Польщі, штурмував Берлін, разом із передовими танковими батальйонами ввійшов у Прагу.
Повернувся з війни кавалером п’яти бойових орденів, у тому числі Олександра Невського, Вітчизняної війни та трьох орденів Червоної Зірки.
Закінчивши університет, Владлен Анчишкін стає журналістом. Доля знову зводить його із шахтарями – він працює власним кореспондентом "Комсомольської правди" по Кузбасу, потім на два роки їде на далекий Шпіцберген.
Особистий досвід і спостереження дозволили йому створити книгу про чудових трудівників Арктики.
Література знає не так уже й багато випадків, коли з перших кроків на її теренах письменник наважується на створення великого й за обсягом, і по широті охоплення життя, багатопланового твору. Треба віддати належне Владлену Анчишкіну – він не злякався масштабу поставленої перед собою завдання й розгорнув у своєму «Арктичному романі» широку картину праці радянських людей у полярних умовах. Удача автора в подібних випадках залежить не тільки від таланту – в не меншому ступені важливий тут шлях, пройдений самим письменником по дорогах життя.
Герої роману люди різних доль і різних поколінь. Начальник Грумантского рудника Батурін почав свій трудовий шлях після громадянської війни, інженер після Великої Вітчизняної, а Володимир Афанасьєв тільки вступає в самостійне життя. В "трикутнику" цих персонажів письменник вирішує основну проблему свого твору – про місце людини в суспільстві і державі.
Роман «Зустрічний бій» – про війну, про непросту військову долю воїна-артилериста. Цей роман був визнаний кращим твором про Другу світову війну.
Автор романів "Зустрічний бій", "Арктичний роман", оповідань і численних публікацій у столичних газетах, журналах та альманахах.
Владлен Миколайович Анчишкін помер 8 квітня 2003 року.
Похований у Москві.
ТАМАНОВ СТЕПАН ЙОСИПОВИЧ народився 25 листопада 1925 року. В Красноармійськ родина Таманових приїхала з Калузької області.
…Громовий сорок третій пройшов по Донбасу, – важко перекочуючись артилерійськими залпами, пронісся на броні атакуючих танкових бригад, на багнетах стрімко наступаючої піхоти. Люди донецького краю, що звільнилися від фашистського "нового порядку", намагалися чим могли допомагати бити ворога.
У те лихоліття пішов на фронт сімнадцятилітній Степан Таманов. Пішов добровільно, тому що так було треба. Бачив Степан, які страждання принесло людям фашистська звірина, випробував їх на собі, і узявся за гвинтівку, щоб мстити за зганьблену юність.
9 квітня 1944 року – найтрагічніша сторінка не тільки його військової біографії, але й всього життя. Ішли бої за Крим. Поблизу села Караджиган зав'язався жорстокий бій з фашистами. Один за іншим падали під кулями бійці. Поруч зі Степаном розірвалася ворожа міна, і десятки осколків упилися в тіло солдата. Два місяці він перебував без свідомості. А в цей час його батькам у Красноармійськ пішла похоронка. Цілий рік Степан перебував на грані життя й смерті, цілий рік лікарі боролися за його життя. Наскрізне поранення голови було несумісним з життям Але Степан вижило - всім смертям на зло.
Улітку 1945 року в супроводі медсестри на носилках він повернувся додому. Йому було всього 19 років... Почалася боротьба з недугами, із самим собою. Так він немов заново народився – особистістю, поетом. По Божій милості поруч виявилася кохана дівчина Ліда, добрі, сердечні люди, які оточили його увагою, турботою, не давали впасти в депресію. Поступово до Степана повернулася мова, стали ворушитися пальці лівої руки, але ходити він як і раніше не міг. Через деякий час він почав пробувати писати. У душі було стільки почуттів, що потрібно було виплеснути пережите, поділитися з людьми своїми думками. І він став складати вірші. Спочатку несміливо, із трудом підбираючи риму. Потім все сміливіше і впевненіше. З роками прийшла майстерність – результат воістину титанічної праці над собою. Усе частіше твори Степана Таманова стали з’являтися в газетах "Новий Донбас", "Маяк", потім - в обласній періодиці. Червоною ниткою через творчість поета пройшла війна.
Через роки знову дала про себе знати хвороба. Здоров'я ставало гірше, сили залишали його. В 1967 році родина переїхала на проживання в Калугу. Улітку 1971 року Степан Таманов разом із дружиною відправився на машині в Крим, щоб побувати на місцях колишніх боїв. По дорозі заїхав у Красноармійськ. Зустрівся з сусідами, знайомими, побував у редакції газети "Маяк". Ця поїздка принесла багато вражень, сколихнула пережите...
Поет пішов з життя 29 березня 1978 року. Наше місто свято береже пам'ять про талановитого педагога й поета-фронтовика. На будинку, де він жив, встановлена меморіальна дошка, а одна з вулиць міста носить ім’я Степана Таманова.
ЩЕПЕНКО МИКОЛА НАЗАРОВИЧ народився 25 травня 1915 року в родині шахтаря у селі Гришине Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині село Гришине Красноармійського району Донецької області). В 1930 році закінчив семилітку, а потім Кіровоградський будівельний технікум.
Вірші почав писати ще навчаючись у школі. До війни працював будівельником. У роки війни брав активну участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками. Був важко поранений, нагороджений орденом Вітчизняної Війни ІІ ступеня, багатьма медалями.
Ще за життя письменницьку працю Миколи Назаровича Щепенка називали подвижницькою. І з цим важко не погодитися. Демобілізований у зв'язку з важким пораненням молодший командир-орденоносець повертається до письменницької творчості. Уже тоді, у перші післявоєнні роки, його творчість високо цінував Олесь Гончар, що, власне, й дав Миколі Щепенку путівку в велику літературу.
В 1948 році в республіканському журналі "Дніпро" була надрукована його повість "Людина іде до сонця". Перед талановитим молодим письменником відкривалися обрії слави. Але в тому ж році, у період розгулу «ждановщини», почалася чергова кампанія цькування української інтелігенції. Повість "Людина іде до сонця" була піддана нищівній критиці як твір, що "спотворює радянську дійсність". Перед Миколою Щепенком на довгі роки закрилися двері редакцій журналів і видавництв....
Тридцять років письменник пропрацював завідуючим відділом та заступником редактора в Сватівській районній газеті «Ленінським шляхом», власним кореспондентом луганської обласної газети «Прапор перемоги», літературним співробітником республіканської газети «Правда Украйни».
Весь цей час Микола Назарович не припиняв писати вірші, повісті, оповідання здебільшого "у стіл". Незважаючи на такі обставини, письменник духовно не зламався, вірячи, що його творчість ще буде затребувано.
Але лише в 1988 році завдяки клопотанням Олеся Гончара й Миколи Руденка Миколу Назаровича Щепенка прийняли в Союз письменників України.
З-під пера нашого земляка вийшли книги "Знахідка", "Земля пахне", "Два постріли", "Вибір".
Його п'єса "Совість" балу відзначена премією Республіканського літературного конкурсу.
Похований у місті Сватове на Луганщині.
Михайло Якович Олєйников народився 5 жовтня 1924 року в Торезі Донецької області в родині залізничника. Середню школу закінчив у м. Сніжне. Не став ще як треба на ноги – одяг солдатську шинель. Через місяць після призову до армії був уже на фронті. Призначили першим номером у обслуговуванні кулемета «Максим», якого він не вивчав і взагалі раніше ніколи не бачив. Але з ним Михайло потрапив на передову.
Кожному зрозуміла та ситуація, у якій він опинився. Однак треба було переборювати всі труднощі. Життя у всіх фронтовиків схоже. Якщо не на передовий, то в госпіталі. І велика справа, коли почуваєш, що за твоєю спиною країна, твій народ, твої рідні й близькі. Ти відповідальний за них, ти дав присягу. Був кулеметником, розвідником й артилеристом в окремій частині винищувачів танків супротивника. Ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня й Слави, медалі «За відвагу», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліну», «За перемогу над Німеччиною у Вітчизняній війні 1941-1945 р.» - на грудях двадцятирічного солдата-переможця.
Після демобілізації приїхав у Сніжне й пішов працювати на шахту. Через рік медики зробили висновок, що це не для нього. Роботи, що міг би виконувати за станом здоров'я, не знайшлося. Але куди підеш у цей важкий час? Адже зі шкільної лави пішов на фронт, спеціальності не встиг одержати.
Отоді й сплив у пам'яті один життєвий епізод. У 1946 році наша армійська газета «На защиту Родины» провела літературний конкурс на кращий твір із фронтового життя. Михайло Олєйников написав і послав у редакцію розповідь «Подарок любимой». Про це незабаром забув. Редакція мовчала.
І раптом у повідомленні журі про підсумки конкурсу молодий побачив своє прізвище й назву свого оповідання. Його незабаром опублікували в газеті, а Михайло одержав своєї перший гонорар.
У пошуках роботи він бродив по Сніжному, поки не побачив вивіску «Редакція газети». А що, якщо... Адже є газета «На защиту Родины» з моєю розповіддю, повідомлення журі конкурсу. Строгий редактор розпитував мало. Вийшов Михайло Олейніков відтіля вже з редакційним завданням. Так почалася для нього життя журналіста.
Два роки проробив у Сніжнянській газеті, відтіля запросили в обласну газету «Радянська Донеччина», де був власним кореспондентом, але в Сніжне повертався на кілька років і був редактором.
Закінчив Харківську вищу партійну школу й одержав професію журналіста, потім був Донецький педагогічний інститут, у якому одержав спеціальність викладача історії.
Найбільше запам'яталася проведена ним кампанія за спорудження пам'ятника на Савур-Могилі. У видавництві «Донбас» вийшло п'ять його книг. Три – про Міус-фронт й Савур-Могилу, етнографічний нарис «Народні вмільці», «Красноармейск. Люди, годы, события".
Помер 2 вересня 2005 року. Похований у місті Сніжне.
ЗОЦ ОЛЕСЬ (ОЛЕКСІЙ) АНТОНОВИЧ народився 4 жовтня 1919 року в с. Слов'янка Межівського району на Дніпропетровщині. Закінчив Запорізький педінститут у червні 1941 році.
З липня того ж року — в армії. Закінчив військове училище, але служба тривала у тилових частинах. Олесь Зоц весь час поривався на фронт після військового училища – згадував пізніше. І навіть напросився для того в Військо Польське, хоч ніякий із нього не був поляк. Польських офіцерів перебили на початку війні та в таборах, то й потрібні були туди наші військові люди. Отож і воював у польській піхоті на Першому Білоруському фронті.
Брав участь у визволенні Варшави, в боях на Одері й штурмі Берліну. А війну закінчив у званні капітана на посаді начальника штабу окремого батальйону внутрішніх військ Польщі.
Нагороджений бойовими орденами й медалями СРСР та Польщі.
Перші свої поезії надрукував ще до війни в журналах «Дружна ватага», «Літературний журнал», в обласних газетах Дніпропетровська та Запоріжжя.
По війні працював у редакціях газет Києва та Кривого Рогу, викладав у Кременецькому педінституті, учителем української мови й літератури в школах Межівського району на Дніпропетровщині та Красноармійського району на Донеччині.
Автор книги поезій «Я гордий предками моїми», (1997).
Помер 20 квітня 2004 р.
Бібліотечний урок «Посвята в читачі»
(для учнів 1-х класів)
Мета: показати значення книги в житті людини; популяризувати книгу та читання серед дітей; сприяти духовному збагаченню особистості, підвищенню культурного рівня; розвивати мовлення, вміння користуватися книгами; вдосконалювати навички читання; виховувати повагу, любов і бережливе ставлення до книги, уміння цінувати людську працю.
Обладнання: краплинки мудрих висловлювань про книгу; роздавальний матеріал для конкурсів; стенд « Як до нас приходить книга», плакати «Золоті правила читання книг», «Звернення до читачів»; мультимедійна презентація, буклети «Посвята в читачі» та журнали «Пізнайко» і «Друзі».
Хід заходу
Бібліотекар: Юні друзі! Вітаємо вас у нашій бібліотеці. Бажаємо подружитися з книгою, яка допоможе вам пізнати навколишній світ, розширити ваші знання.
Друзі ! Хто з вас не любить книжок? Книжок, у яких так багато барвистих малюнків. Розкриєш книгу – опинишся у далекій казковій країні. А в тій країні живуть добрі і кумедні велетні, веселі маленькі чоловічки або просто твої ровесники. Ростуть там велетенські ріпки, такі що цілий гурт їх із землі не вирве. Відважні герої б’ються за правду з лютим ворогом…
А чи знаєте ви, що давно – давно на землі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Сторінками найдавніших книжок були камені, стіни з печер , сокири, вояцькі щити. Писали на всьому. Бо ж не було тоді ані паперу, ані олівців. Пізніше люди додумалися писати на глині , яку потім сушили й випалювали у вогні. Та хіба на глиняних сторінках – цеглинках багато напишеш? До того ж , ці книжки були важкі та незручні. Коли, скажемо, якийсь учений збирався в дорогу і брав із собою дві – три такі «книги» , йому потрібен був віз.
З часом люди навчилися робити зручні й легкі книжки – з тонкої козячої або телячої шкіри. Першу таку книжку зробили в стародавньому місті Пергама, через те папір із шкіри й називали пергаментом. Але ці книжки були дорогі . На виготовлення однієї книжки потрібні були шкури з цілої череди телят. Отож люди шукали з чого робити книги , щоб вони були дешеві і простіші. І знайшли.
У далекій Африці, на берегах повноводних річок , простяглися нескінченні зарості болотної рослини – папірусу. Той папірус люди використовували на будівництві. Якось один чоловік лагодив хату . Розрізав стеблину папірусу, витяг волокнисту серцевину, поклав на сонці. Через деякий час він побачив, що на стрічках добре зберігаються сліди від фарби. Значить, на папірусі можна писати ! Відтоді з’явилися книжки з папірусу. Писати на сухих стеблах папірусу було зручно, але через кілька років такі «книги» ламалися і розсипалися.
Справжній папір, що на ньому пишуть зараз, люди навчилися робити дві тисячі років тому. Тоді й почали у багатьох країнах писати книги на папері, саме писати, бо книги ж тоді були рукописні. А це було довго й дуже важко, - одну книжку переписували іноді кілька років.
Минуло ще багато часу, поки з’явилися друковані книжки. Тепер книжка всюди поруч з нами. Вона – наш друг і порадник. Шануйте її, друзі, любіть і бережіть, у неї вкладено велику працю багатьох людей.
( Бібліотекар демонструє стенд « Як до нас приходить книга»)
Бібліотекарі дарують дітям вкладки у книгу на згадку :
« А сторінки, немов могутні крила, - читай, лети на горду висоту. Розкрили книгу - значить ми відкрили нову країну – мрію золоту».
Дорогі друзі! Щоб книга прослужила довго, необхідно бережливо ставитися до неї. Пропонуємо вам Правила, які треба запам’ятати :
- Беріть книги чистими руками.
- Не перегинайте книжки, від цього випадають сторінки.
- Не кладіть в книжку олівців та інших предметів, від цього вона рветься.
- Не загинайте сторінки, користуйтеся закладками.
- Не читайте книжки під час їжі.
- Щоб книга чи підручник довше служили вам, обгорніть їх.
Діти по черзі читають вірш Т. Волгіної:
« Буває книгам лячно».
Скільки книг в твоїй книгарні!
Книги різні, дуже гарні.
От краса, як би ти зміг
Прочитати, друже їх!
Школярі стоять юрбою,
Шарудять по сторінках…
Мила книго, що з тобою?
Чом ти дивишся з журбою
І тріпочеш у руках?
Лячно книго: хто їх візьме?
Раптом візьме, хто не любить?
Той у книжку,- от порода!-
Запихає бутерброда…
Той, чи є бруднулі гірші?-
Залива чорнилом вірші…
Бідні ви, прозаїки,
Бідні ви, поети!
Не відомо у які
Попадеш лабети…
Недарма на полицях
Книги ледь зажурені:
Хоч би не потрапити
В руки мацатурині
Бібліотекар: Вітаємо вас, діти, із вступом у сім’ю читачів. Бажаємо вам прочитати найкращі книги, багато хорошого з них узяти для себе, стати розумнішими і ніколи не розлучатись з книгою.
Ми познайомилися з вами, записуючи кожного учня класу до нашої бібліотеки. Завжди готові вам допомогти дібрати книжку до душі.
Щоб більше дізнатися про вас, пропонуємо надати відповіді на питання:
- Скільки книжок у твоїй домашній бібліотеці?
- Де зберігаються твої книжки?
- Назви твори улюбленого письменника. Чим саме вони тобі подобаються?
- Як ви гадаєте, чи можна вважати книжку найціннішим подарунком?
- Позмагайся з товаришем, хто назве більше прізвищ письменників.
- Розкажи, що ти читаєш зараз.
Наша зустріч добігає кінця. Сподіваємося, що станете активними читачами бібліотеки, охоче будете приходити до нашого Храму Науки. На згадку про зустріч даруємо вам буклет «Посвята в читачі» та журнали «Пізнайко» і «Друзі».
Конкурс ерудитів - шановників книги
«Юні читайлики»
(для учнів 4-х класів)
У книги люди, наче бджоли в соти,
Знесли духовний, чародійний мед…
Дмитро Павличко
Мета:
- навчити учнів думати, спостерігати, досліджувати;
- розвивати вміння бібліографічного пошуку інформації;
- -поглибити знання зі шкільних предметів поняттями, фактами, сучасними ідеями та винаходами;
- пробуджувати інтерес та заохочувати учнів до систематичного читання.
Завдання:
- Зацікавити і довести учням, що книга – не тільки матеріальна цінність, а й цінність духовна.
Обладнання: книжкова тематична виставка «Хто читає – той багато знає», роздатковий матеріал, комп’ютер, фонограми дитячих пісень, відео мультфільмів.
Хід заходу
Бібліотекар: Упродовж усього життя ми звертаємось до книжки. Батьки читали вам казки, вірші, оповідання, коли ви ще й говорити добре не вміли. Згадайте свої перші улюблені книжечки, які роздивлялись, щось згадуючи, фантазуючи. А коли вивчили букви, навчилися з них складати слова, а зі слів – речення, ви й самі стали читачами. Книжка допомагає нам зрозуміти оточуючий світ. Ви читаєте книжки про сміливих людей, які боролися за щастя народу, про таємниці природи, про те, як живуть люди в далеких і близьких краях. Часто трапляється так, що прочитаний твір підказує людині вибір життєвого шляху майбутньої професії. І чим би ви не захопилися, на допомогу завжди прийдуть книги. Недарма в народі є прислів’я « Хто багато читає – той багато знає».
Ось і сьогоднішня гра присвячена книзі.
Клас поділяється на три команди. Учні самі визначають назву команди. Гра складається з чотирьох геймів. За кожну правильну команда отримує по одному балу.
(Представлення журі).
1.Гейм. «Розминка»
Вам задається питання, та команда, яка першою підніме руку, відповідає на нього. За правильну відповідь – 1 бал.
1.Як називається столиця України? (Київ)
2. Як називали на Русі татарське військо? (орда)
3. Найменша дівчинка з казки Г.-Х. Андерсена? (Дюймовочка)
4. Літературні твори, які описують нереальні події? (фантастичні)
5. Псевдонім матері Лесі Українки, Косач Олени Петрівни?
(Олена Пчілка).
6. Яку ноту кладуть в суп? (соль)
7. Найласкавіший хижак) (кіт)
8. Що можна побачити із заплющеними очима? (сон)
9. Знахідка Алладіна. (лампа)
10. Ім’я мудрої княгині Київської Русі? (Ольга)
11.Назвіть кольорові моря. (Жовте,Чорне,Червоне,Біле)
12. Назва острова, на якому жили козаки. ( Хортиця).
13. Який птах носить завжди мішок? (пелікан)
14.Як звали сина жінки, яка з’їла горошину? (Котигорошко)
Підведення підсумків.
2. Гейм. « Ти – мені, я – тобі»
Кожна команда отримувала домашнє завдання : підібрати по 3 питання для команд-суперниць. Команди по черзі задають своє питання. Дві інші команди відгадують. Першою відповідає та команда , учасник якої першим підніме руку. За кожну правильну відповідь - 1 бал.
Підведення підсумків.
3. Гейм. « Розплутай клубочок»
Всі ви знаєте, що коли клубочок випадає з рук і котиться, а ще коли котик лапкою тихенько допомагає йому, то потім його дуже важко змотати.
Ось так і в нас. Впав клубочок, покотився і вийшла плутанина.
Перед вами лежать аркуші паперу. На них написано імена персонажів з чотирьох казок ( все переплутано) і один зайвий персонаж, який не відноситься до жодної казки. Вам потрібно знайти зайвий персонаж і назвати казки, які тут зашифровано.
- Команда.
а) осел, півень, качечка, собака, кіт, грабіжники.
б) принц, Попелюшка, мачуха, фея.
в) кіт, лисиця, довгоносий хлопчик, поле Дурнів,
г) білка, царівна Лебідь, 33 богатирі, цар.
- Команда.
а) вовк, мисливці, бабуся, Червона Шапочка,
б) дід, баба, рибка, рак – неборак, корито,
в) жаба, ластівка, миша, маленька дівчинка,
г) зміючка Оленка, човен, гусенятко, хлопчик.
3. Команда.
а) дядько Федір, Матроскін, Шарик, мишенята, рушниця,
б) дід Андрушка, дочка Мінка, киця Варварка,
в) мачуха, дівчинка, проліски, чоловіки навколо вогню,
г) богатирі, яблуко, мачуха, царевич Єлисей.
Підведення підсумків.
4.Гейм. « Далі …»
Ось ми уже підійшли до останнього , заключного гейму, який
називається «Далі…». Кожній команді буде задано по 10 запитань.
Ви повинні швидко відповідати на кожне з них.
Якщо не знаєте відповіді, то говорите: «Далі…»
1. Команда
1.День народження Христа?
2.Тато Буратина.
3.Гора й долина. Що між ними?
4. Без чого не можна зварити солдатську кашу?
5. Перша строчка гімну України.
6. Справжнє ім’я Лесі Українки.
7.Назва великого зібрання творів Т.Г.Шевченка.
8.Наречений Мухи-Цокотухи.
9. Скільки є заповідей Божих?
10. Де жили старий зі старою із казки О.С.Пушкіна «Казка про рибака і рибку?»
2 команда
1.Свято, на яке розфарбовують яйця?
2. Птах, який повернувся з гостей голодним?
3. Дівчинка ,яка побувала в країні кривих дзеркал?
4.Який титул присвоїв кіт у чоботях своєму хазяїну?
5.Український народний танок.
6.Яка річка тече в роті?
7. Найотрутніший гриб.
8.Яка рослина дає мед і кашу?
9. Як звали собаку А.Толстого «Золотий ключик?»
10. Чудова книга для кожного покоління, яка відкриває новий світ, наше місце в цьому світі.
3. команда
1.Який святий приносить подарунки взимку ?
2. Казка, назва якої складається з двох букв?
3. Квітка, за допомогу якої виконувалися всі бажання.
4. Назва яхти капітана Врунгеля.
5. З яких кольорів складається Державний прапор України?
6. Назвіть український національний герб.
7. Як називали мандрівного музику –співця?
8. Як звали наймудрішого біблійного царя?
9. Як звати героя, у якого друзями були Крутивус,Вернигора, Вернидуб ?
10. Автор оповідання»Перший диктант»
Підведення підсумків.
Нагородження переможців
|