Тема. Відбитки осені в коханні – літературна кав’ярня, проведена   в рамках  бібліотечного уроку для учнів 10-11 класів 

Мета: ознайомити учнів із фрагментами особистого життя майстрів поетичного слова 

           України, Росії, Німеччини, Франції; подати кращі зразки їхньої інтимної лірики,

           простежити, як сила почуттів впливала на життя та творчость поетів;

           розвивати художній смак, надати можливість гімназистам виявити власні творчі  здібності, удосконалювати навички виразного читання;

           виховувати культуру почуттів, бажання самовдосконалюватися.

Форма проведення:  літературна кав’ярня.

Обладнання: інтерактивна дошка, на якій по ходу заняття з’являються вислови про кохання, портрети поетів та їхніх коханих; виставка книг.

                       Музичні записи:

1. П.Чайковський “Пори року”.
2. Л.ван Бетховен “Елізі”, “Апассіоната” у виконанні  Лондонського симфонічного оркестру.
3. Рок-гурт “Queen” – “Кохання мого життя”.
4. Запис пісні на слова М.Цвєтаєвої «Мне нравится...»

Епіграфи: “Говорити тільки про кохання, все інше – злочин” Луї Арагон.

                  “Якщо Вас ніхто не любить, будьте певні – це ваша провина” Ф.Додрідж.

                  “Ми не можемо вдруге кохати тих, кого одного разу дійсно розлюбили”

                                                                                                                                  Ф.Ларошфуко.

Сценарій роботи літературної кав’ярні

Господиня: (читає поезію на фоні музики П.Чайковського з циклу «Пори року»)

                     Мов жінка тиха і сумна,

                     Так осінь в переддень згасання

                     Постала край мого вікна,

                     Прощальним сповнена звучанням.

                     О, звідки ця печаль в мені,

                     Немов життя – суцільна втрата,

                     А те, що надалось придбати,

                     Лиш марево у далині.

                                                     (Людмила Скирда)  

Наші вітання Вам, шановні добродії! Приємно бачити серед  відвідувачів нашої кав’ярні нові обличчя – Вас дорогі гості! Сподіваємося, Вам буде затишно у нас і Ви зможете не лише зігрітися кавою, а й відпочити душею.

Не буду випробовувати Вашу цікавість, попрошу своїх помічників узятися до роботи. А допомагатимуть мені сьогодні уповноважений посол королеви Осені – місяць Листопад і натхненниця людства – панна Любов.

Листопад: Вам шле свої вітання господиня,

                  Що прикрашає золотом міста,

                  А я, її слуга покірний,

                  Читатиму для  Вас цього листа.

„Шановне панство! Сьогодні спливає мій термін перебування на Землі, я надщерть виконала свій обов’язок: щедро накривала Ваші столи духмяними яблуками, солодким виноградом, соковитими кавунами. Зграя журавлів, що поспішала у вирій, виконала для Вас свою мінорну, але дуже щиру пісню. Я дарувала Вам золото, розсипаючи його на листя дерев, кущів, на стежки та галявини. Не забула попестити Вас теплом „бабиного літа”. А тепер я гнана уїдливим дощем, що жене й жене мене подалі від Вашої оселі, розмиваючи шляхи для нової владарки. Та я не сумую, бо знаю, ніщо прекрасне у світі не вмирає! Все лишає по собі слід. Лишає любов’ю, лишає згадкою, пензлем, нотами, олівцем, нитками, мармуром. На скрижалях долі, на папері, на полотні, на душах.

Залишаю Вам свою посестру – Любов, і нехай вона спонукає Вас згадувати про мене, адже Любов осіння особлива: її аромат терпкуватий, а присмак – іноді гіркувато-солоний. Відчуйте ж його принаду!”

Любов: Ось так! Усім нам стали відомі душевні пориви Осені. Тож, любі відвідувачі, пройдемося осінніми стежками по коханню видатних митців слова світової літератури. Наша кав’ярня запропонує Вашій увазі осінньо-любовний літературно-поетичний рецепт фірмового торту до кави.

Назвемо для початку складові,

З яких збираємось ми тісто завести:

„Зів’яле листя” від Франка

Й сльозу кохання Лесі Українки

Ми додамо в вершки поезії російського пера,

Що відточив славетний Пушкін

Й жіноцтво чесне, що носить імена Марії й Анни.

Прошарок між коржів ми пустимо німецький,

По-своєму додасть він торту смакоти.

Оздобимо все це ми кремом по-французьки,

Який зіб’ють для нас Верлен й Аполлінер.

І, як завжди годиться, в останню творчу мить

Кондитер долучає родзинок п’ять чи шість.

Рецепт вже розказали,

Не гаєм більше час,

Беремося до справи,

Судіть не строго нас.

Листопад: Вимовте упівголоса: любов, кохання, закоханість... Схожі слова, але скільки відмінностей таять вони в собі!

Від створення світу всім правила любов. Скільки бурхливих пристрастей, потрясінь, вулканічних вибухів почуттів бачив світ від своїх першопочатків! А скільки творів мистецтва, скільки безсмертних шедеврів було народжено коханням!

 Кохання приходить тоді, коли однієї миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино.

(На інтерактивній дошці з’являється портрет І.Франка)

Учень- Франко: „Скінчивши сьомий клас, - напише Іван Франко у своїй біографії 26 квітня 1890 року, - я перший раз пустився під час вакацій в дальшу мандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при збірці сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив сільським трактом до Синевідська та Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдж, зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі...”

Любов: То був 1874 рік. Від цього часу Іван Франко залишить своє серце у Лолині... Сюди, у Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі...

Він ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом... Він ніколи нічого не приховує перед нею...

Листопад: Ольга Рошкевич – донька священика в Лолині Михайла Рошкевича, жінка, яка стала першим і, як за звичай, найсильнішим коханням Івана Яковича.

Їм не судилося одружитися через непевні, як на думку батька Ольги, соціалістичні погляди Франка. Арешт майбутнього зятя, обшуки, допити справили своє діло. Батько забороняє навіть підходити до доньки. Та хіба кохання підвладне заборонам?

Любов: Заради справжнього кохання люди вдаються до різних відчайдушних кроків. Саме таким кроком стало одруження 14 вересня 1879 року Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем, братом письменниці Наталії Кобринської. Ольга була сповнена планів на майбутнє. Вона, нарешті, вийде з-під батьківської опіки, нарешті в неї буде воля. Вона зможе вільно листуватися з Франком, працювати, як він, на користь спільної праці.

Листопад: Франко передчував це одруження. Знав ... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього стався крововилив. Пізніше він напише слова, котрі стали класичними, хрестоматійними, котрі наводить кожний бібліограф, коментуючи Франкову першу любов.

Учень-Франко: “Наші шанси не рівні, Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними. А таких тепер уже досить, і с часом буде більше. Але мені нема вибору аніякого: стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєв...”

Любов:  Але надія вмирає останньою, і, незважаючи на заміжжя Ольги, вони продовжують листуватися, зрідка зустрічаються.

Та все має своє завершення. Після 1884 року Франко і Ольга поступово віддаляються одне від одного. А в серці кожного оселяється біль за втраченим почуттям. У Франка він вилився у неперевершену лірику, вдарив струнами в „Зів’ялому листі”.

Учень-Франко: „Я кажу Вам по совісті, що я любив її, як тільки я спроможний любити”, - признавався він Михайлу Павлику.

Учениця 1: Він любив її. Він боровся за свою любов, чим можна пояснити ті часті перепади у їх відносинах. Любив її не десять літ, як переконував у цьому Агатангела Кримського. Ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають. Коли чуття у ньому брали гору над холодними роздумами, усі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу... Для нього вона була Анною в „Украденому щасті”, буде еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок.

Листопад: Тричі зазнав сильного почуття І.Франко, але перше пройшло червоною стрічкою по всьому життю письменника.

Учень-Франко (читає уривок з поезії „Тричі мені являлася любов”):

(На інтерактивній дошці з’являється портрет Лесі Українки)

Господиня: Сказавши про поезії кохання Великого Каменяря, не можна обминути натхненну інтимну лірику Дочки Прометея – Лесі Українки. І хоч сама поетеса з острахом думала про майбутніх своїх біографів, намагаючись “боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати”, - все ж неминуче настає час, коли читач починає цікавитися, з яких сердечних імпульсів народжувалися Лесині любовні поетичні одкровення.

Учениця 2: Є серед інтимної лірики поетеси низка віршів (“Як я умру...”, “Так прожила я цілу довгу зиму”, “Не дорікати слово я дала...”), звернених до Нестора Гамбарашвілі, стосунки з яким, за твердженням деяких біографів, “були більш ніж дружніми”. Про це начебто свідчила  й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість.

(На інтерактивній дошці з’являється портрет Нестора Гамбарашвілі)

Нестор Гамбарашвілі був ровесником Лариси Косач. За участь у студентському русі в 1894 р. його виключили з Московського університету. Нестор продовжив навчання в Києві. В 1895-му разом із ще одним студентом, Сергієм Френкелем, знімав кімнату в Косачів. Леся тоді щойно повернулася з Болгарії, де вона гостювала в родині Драгоманових. Там вона пережила велике потрясіння – смерть дядька Михайла, свого духовного наставника...

Учениця 3: Леся давала Несторові уроки французької мови; він її вчив грузинської...

Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихолітттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе. У свого “учня” Леся вперше познайомилася з “Витязем у тигровій шкурі”. “Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!” – сказала якось Леся.

Улітку 1896 року, проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привезти їй із Грузії кинджал – “як емблему для боротьби з ненависним ворогом”... Він виконав це прохання.

Протягом літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи згодом зникнуть без сліду у вихорі громадянської війни.

1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Боротися з недугою подалася в Ялту. Там, отримавши чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі Несторове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ще в лютому на папір лягли слова: “Не дорікати слово я дала...”

Учениця-Леся Українка: Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову

Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела,

Рясніше став колючий мій вінок...

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок,

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

Готова я приймать і рани, і терни

За марні мрії, за святії сни

Пречистого братерства і любові.

Учень: Адресат другої, пізнішої за часом, групи інтимних віршів Лесі Українки – Сергій Мержинський.

Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – сухоти.

Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: “тонке скорботне лице”, “прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум’янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою”. Таким малювали портрет С.Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви.

Після Ялти вони листувалися...

Учениця- Леся Українка: “Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами,мій бідний, зівялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так  не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно, нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, коли я знаю інше життя?”

Учениця 4: Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній) помирає. Згадувала зустрічі з ним – у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися... Кілька разів бачилися в Мінську...

Але зустрічі ті були короткі і обривалися, як нескінчена розмова.

Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано. Леся вирішила негайно їхати.

Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла доньку – як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте поїде в Мінськ в січні 1901-го доглядати за хворим.

Учениця-Леся Українка:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять  тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

               Учениця: Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка смертельно хворого Мержинського, написала поему “Одержима”. Згодом зізналася І.Франкові: “Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею”.

 Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена і фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, написала рядки про плющ, який міцно обнімає листям руїну, боронить її від негоди: “А прийде час розсипатись руїні, - нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?”

Учень: 7 червня 1901 року Леся написала три вірші, у яких запікся біль щойно пережитої драми (“Уста говорять: “Він навіки згинув!”, “Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі...”, “Квіток, квіток, як можна більше квітів...”

Один із тих віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через десяток літ: “Тебе нема, але я все з тобою!”

(На інтерактивній дошці з’являється портрет О.С.Пушкіна)

Господиня: За своє недовге, але таке насичене творчістю життя, світоч російської поезії Олександр Сергійович Пушкін присвятив жіноцтву вагому частку своєї лірики. Більшість із них стала романсами, які милують слух, бентежать душу...

(Звучить романс „Я помню чудное мгновенье…»)

                       (Учні розігрують діалог в особах)

Пушкин. Я должен был на тебе жениться… Всю жизнь был бы без тебе несчастлив… С твоим лицом ничего нельзя  сравнить на свете, а душу твою люблю я еще более твоего лица… Я тебя ничем не заслужил перед богом.

Натали. Мне как-то не по себе…

Пушкин. Ты в большой моде… Все это требует денег… Счастье твое и детей священная, единственная моя цель.

Натали. Ты меня ревнуешь…

Пушкин. Я вовсе не ревнив… И Отелло доверчив… Свет – мерзкая куча грязи…

Натали. Я не выдержу… Уедем в деревню.

Пушкин. Плюнуть на Петербург, да подать в отставку, да удрать в Болдино, да жить барином…

(Свічка в руці Пушкіна згасає, падають хрест і Євангеліє).

Натали. Какой же ты неловкий. Подай мне ту книгу… в зеленом переплете.

Пушкин (піднімає її з підлоги). Все это дурные предзнаменования.

Натали (повільно відходить). Куда же ты? … Не кокетничай с царем!

Учень: Ця розмова з коханою  Наталією Іванівною Гончаровою відбулася напередодні дуелі Олександра Сергійовича з Дантесом.

(Кабінет поета. Учень-О.С.Пушкін  читає «Прощанье» під музичний супровід)

В последний раз твой образ милый

 Дерзаю мысленно ласкать,

Будить мечту сердечной силой

И с негой робкой и унылой

Твою любовь воспоминать.

Бегут меняясь наши лета,

Меняя все, меняя нас,

Уж ты для своего поэта

Могильным сумраком одета,

И для тебя твой друг угас.

Прими же, дальняя подруга,

Прощанье сердца моего,

Как овдовевшая супруга,

Как друг, обнявший молча друга

Пред заточением его.

Пушкин (бере зі столу невеличкий портрет Наталі, довго вдивляється). Я готов умереть за тебя.. Но не оставить блестящей вдовой, вольной на другой день выбрать себе нового мужа… Эта мысль для меня ад! (Повертає портрет на місце, дзвонить).

(У дверях Микита).

Дай мне одеться и бекешу принеси.

Никита. Слушаюсь (іде).

Пушкин (снова берет портрет Натали, всматривается в ее черты). Прощай, жизнь моя, люблю тебя… Прощай, и если навсегда, то навсегда  прощай…

Господиня: Якою ж була Наталя Миколаївна, кохана дружина Олександра Сергійовича як жінка, як особистість?

(На інтерактивній дошці з’являється портрет Наталі Гончарової)

Учениця 5: …Она была редкостной красавицей. В юности застенчивость, даже робость придавали ей особое очарование.

Знакомая Гончаровых Н.М.Еропкина вспоминает:

«Сильная, ловкая, она была необыкновенно сложена, отчего и каждое ее движение было преисполнено грации… Глаза добрые, веселые, с подзадоривающим огоньком из-под длинных бархатистых ресниц… Очаровательная улыбка и притягивающая простота в обращении помимо ее воли покоряли всех…».

Свидетельство Н.М.Еропкиной кажется мне особенно ценным, так как в нем отразились и черты духовного облика красавицы – доброта, приветливое, милое отношение к людям. То, что так любил в ней Пушкин…

(На інтерактивній дошці з’являється слайд з портретом А.Ахматової)

Господиня: Чимало речей ми можемо пояснити з наукової точки зору, у тому числі й більшість людських почуттів. Але кохання лишається таємницею. Так само, як є вічною загадкою і сенс буття, смисл життя людини.

Учениця 6: То змейкой, свернувшись клубком,

                 У самого сердца колдует,

                 То целые дни голубком

                 На белом окошке воркует,

                 То в инее ярком блеснет,

                 Почудится в дреме левкоя…

                 Но верно и тайно ведет

                 От радости и от покоя.

                 Умеет так сладко рыдать

                 В молитве тоскующей скрипки,

                 И страшно ее угадать

                 В еще незнакомой улыбке.

Она явилась через 90 лет после рождения Пушкина, через полвека с небольшим после его гибели. Звали ее Анной Горенко (с ударение на первом слоге, от слова «горе»), псевдонимом взяла фамилию бабки, в жилах которой текла буйная кровь татарских княжен, - Ахматова, и в мир пришла поэтесса, равной которой не было со времен легендарной Сафо.

Учениця 7: Эта встреча никем не воспета,

                 И без песен печаль улеглась.

                 Наступило прохладное лето,

                 Словно новая жизнь началась.

                 Сводом каменным кажется небо,

                 Уязвленное желтым огнем,

                 И нужнее насущного хлеба

                 Мне единое слово о нем.

                Ты, росой окропляющий травы,

                Вестью душу мою оживи, -

                Не для строгости, не для забавы,

                Для великой земной любви.

Господиня: Якщо і був у житті Анни Андріївни період відносно забезпечений, з коханням, сім’єю, дитиною, якщо і було все це, що називається  бабиним  щастям, то  все це було  в довгому романі й такому нетривалому  заміжжі з Миколою Гумільовим.

Учень: Але… «Теперь я осознаю, я был во многом виноват. Я очень скоро стал изменять ей. Но я не видел греха в моих изменах. Они, по-моему, прекрасно уживались с моей бессмертной любовью. А она требовала абсолютной верности. От меня. И от себя… И страшно сердилась, что я смеюсь. Смеюсь, значит, разлюбил…»

Учениця 8: Абсолютна вірність, і перш за все від  себе – так у неї устої були від Ярославни і боярині Морозової, а її називали декаденткою… Зрадою пронизалося повітря, і не ревність кипіла в крові, а почуття, що тебе зрадили. Так що – як же не з’явитися таким віршам:

Муж хлестал меня узорчатым,

Вдвое сложенным ремнем.

Для тебя в окошке створчатом

Я всю ночь сижу с огнем.

Рассветает. И над кузницей

Подымается дымок.

Ах, со мной, печальной узницей,

Ты опять побыть не мог.

Для тебя я долю хмурую,

Долю-муку приняла.

Или любишь белокурую,

Или рыжая мила?

Как мне скрыть вас, стоны звонкие!

В сердце темный, душный хмель,

А лучи ложаться тонкие

На несмятую постель.

(На інтерактивній дошці з’являється портрет Марини Цвєтаєвої)

Господиня: «Окаянною жінкою» називали ще одну представницю «срібного віку» в російській літературі – Марину Цвєтаєву.  Тисячі комсомольців із надривом запитували на шкільних вечорах: «Мой милый, что тебе я сделала?». Але не знали саму Марину, яка оголилася в листах, записниках, щоденниках… «Мои стихи – дневник. Моя поэзия – поэзия собственных имен…», - писала вона.  

Її любовні історії виписані в томи (о, який простір для мораліста!): Цвєтаєва й перше кохання Володимир Неліндер, Цвєтаєва й Пастернак, Цвєтаєва і Рільке, і Мандельштам, і Завадський, і Никодим Плуцер-Сарна ..., Микола Гронський, Анатолій Штейгер, Євген Тагер, Микола Вільдман і Арсеній Тарновський  - адресат останнього ліричного вірша. Вона сама цілком чітко пояснила природу своєї безмірності. Багатьом досі не зрозуміло, що це буйство – недійове, що – пристрасть Душі. «Та любовь, которая так естественна для детей, стариков и поэтов: любовь – как бескорыстная потребность души, нуждающаяся в немногом: живи! Будь! И доверься мне, и позволь мне довериться тебе с моими думами и тревогами. Большего не нужно…»

Учениця 9: Так, змальовують низку її, Марининих, кохань і закоханостей, але забувають про справжню сімейну ідилію з Сергієм Єфроном, описану донькою Алею у спогадах. За визначенням Алі, „это – Любовь, а то – Романтизм». Справедливішим здається свідчення самої Цвєтаєвої: «Всю жизнь напролет пролюбила не тех. Из равных себе по силе я встретила только Рильке и Пастернака». 

Господиня: Свою ж любов до чоловіка Марина Іванівна доводила в найтяжчі для нього хвилини – перебуванні в катівнях НКВС через звинувачення у причетності до вбивства. Це, звичайно, було підставлено. «Его доверие могло быть обмануто, мое же к нему - никогда». Уперше Цвєтаєва вимовила цю фразу на допитах у французькій поліції восени 1937 року. І потім її високою відданістю дружини чоловікові в годину випробувань  спекулюватимуть: «Усе знала й покривала!»

Не знала. А якби й знала, то не пішла б доносити французькій поліції. Вона була глибоко переконана: фанатизм і гуманізм існують на різних полюсах, і нікому їх не вдасться поєднати. Але в основі їхнього із Сергієм шлюбу від самого початку лежав постулат толерантності до шляху, обраного іншим… І вона відступила. Наївності її вистачило, аби послати  листа Сталіну:

«Я не знаю, в чем обвиняют моего мужа, но знаю, что ни на какое предательство, двурушничество и вероломство он не способен. Я знаю его: 1911-1939 – без малого 30 лет, но то, что знаю о нем, знала уже с первого дня: что это человек величайшей чистоты, жертвенности и ответственности. То же о нем скажут и друзья, и враги. Даже в эмиграции никто не обвинял его в подкупности. Кончаю призывом к справедливости…»

У відповідь на заклик до справедливості в серпні 41-го в Єлабугу полетіла депеша НКВС, що характеризує евакуйовану білоемігрантку Цвєтаєву як «запеклого ворога радянської влади». За часів сталінського террору уміли провокувати Людину на самогубство, та не змогли викреслити імена справжніх митців із пам’яті людської.

(Звучить романс на слова М.Цвєтаєвої «Мне нравится…»)

Господиня: Кохання – вічне, як життя, таке ж безмежне, як Всесвіт. Люди прагнуть його, незважаючи на вік, політичні уподобання, місце проживання, соціальну значимість. Продовжимо доводити це, повертаючись до творчості французьких поетів.

(Звучить  пісня «Якщо б не було тебе» у виконанні Джо да Сена, під яку танцюють учні, що відвідують секцію спортивних танців)

(Учениці почергово читають поезію  Дж.Преверта «Це кохання» французькою та російською мовами).

Ĵaeques Prévert

Cet amour

(На інтерактивній дошці з’являється портрет Поля Верлена)

Учениця 10: Невловима музика віршів – лірика Поля Верлена відтворює складні й суперечливі переживання душі, яка прагне кохання і не знаходить його, хоче вирватися до світла і краси, а змушена жити в сутінках буденності, шукає віри, а приречена на вічну зневіру.

Поет писав так легко, як дихав, а рядки його віршів були схвильованими, натхненними, а інколи важкими зітханнями серця. Він відтворював найтонші й найвиразніші душевні вібрації, пробуджуючи духовні порухи читачів. Головні події, які відбуваються у його творах, особистого значення: любов і розлука, радість і сум, надія і самотність.

Найхарактернішою рисою поезії Верлена є її музикальність.

Навколишній світ для поета сповнений чарівних мелодій: „Скрипки листопада тихо плачуть, весна співає серенади, а зоря „озивається  сурмою”. У його віршах звучать і свист вітру, і кружляння осіннього листка, і навіть тиша. А втім особливі мелодії народжуються в душі ліричного героя – то тужливі, то тривожні, то піднесено натхненні. Які б почуття не полонили його серце, воно ніколи не мовчить, озиваючись на них переливами тонів і напівтонів.

Учениця 11: Мелодія, яка лине з кожного рядка твору, - повільна й одноманітна, сумна і трохи тривожна. Струни осінньої скрипки пройняли душу. Ця мелодія передала не тільки стан осінньої природи, а внутрішній стан ліричного героя. Так само, як пори року., змінюється людина, її почуття та настрої. Осінь – час переосмислення того, що було, і готування нового, незнаного і невідомого.

(На інтерактивній дошці з’являється портрет Гійома Аполлінера)

Учень: А ще один французький митець Гійом Аполлінер пов’язує свої ліричні роздуми з мостами Парижу! „Marie, le pont Mirabeau”, - таку назву носить поезія, яка була створена після розлучення поета з коханою, художницею Марією.

Учениця 12: У вірші „В серці і сльози, і біль...” слова начебто відсутні, тут звучить лише музика зраненого серця, тиха й сумна, мов шум дощу. Плач серця поширюється на все довкола, і світ наче захлинається від цього невимовного горя.

(Учениці почергово  читають поезію А.Рембо ”Над містом йде тихий дощ” французькою та українською мовами під супровід скрипки).

Il pleur dans mon coeur             Із серця рветься плач     

Comme il pleut sur la ville;       Як дощ іллється з неба

Qulle est cette lanqueur             Від зради чи невдач, 

Qui pénètre  mon coeur?          Відкіль цей тужний плач?  

O bruit doux de la pluil             О, хлюпатіння зливи

Par terre et sur les toits!           По покрівлях ,по землі?

Pour un coeur qui s'ennuie       На серце нещасливе

O le chant de la pluie!              Спливають співи зливи

Il pleure sans raison                  Лягає без причини

Dans  ce coeur qui s'êcoeure.    Туга на серці туга.

Quoi! Null trahison?                 З відчаю хоч кричи!

Ce deuil est sans raison.            Печалюсь причин.

C' est bine la pire peine             Від муки дітись ніде,

De ne savair pourquoi               Рве серце марний жаль

Sans amour et sans haine          Любові й зненавиди

Mon cour a tant de peine!         Нема, а дітись ніде!   

Перед нами - роздуми Гейне про власну долю. У момент написання вірша він був закоханий у кузину Амалію Гейне – пишну й гордовиту красуню із заможної родини. З огляду на своє мізерне майнове становище, Гейне не міг навіть мріяти про шлюб з нею. проте обожнювання і схиляння перед нею подобалися Амалії, і вона ніби не помічала, що шарпає серце закоханого юнака. Гейне мучила й нещирість і фальш – згадаймо надлишок «позолоти» на зображенні красуні з легенди! Він відчував неминучу й болісну розв’язку таких відносин. Лорелей згубила рибалку, і можливо, навіть не помітила цього. Але чи дасть поет занапастити себе? Чи не слід йому вчасно зупинити ці двозначні стосунки? Таким може бути ще одне пояснення, чому трагічна розв’язка не увійшла у вірш Гейне. Згадка про неї – це застереження поета самому собі.