ФАРБОВАНИЙ ЛИС

   Жив собі в однім лiсi Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілька разів гонили його стрiльцi, травили його псами, заставляли на нього заліза* (* Залізо - пастка.) або підкидали йому затруєного м’яса нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив* (* Кпити - глузувати.) собі з  них,  оминав  усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови - чи то до курника, чи до комори, то не було смiлiшого,  вигадливішого  та спритнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не раз у  білий  день вибирався на полювання i ніколи не вертав з порожніми руками.

   Се незвичайне щастя i та його хитрість зробили його  страшенно  гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

   - Що ви собі думаєте — величався він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста i просто з торговиці курку вкраду.

   - Ет, іди, не говори дурниць! - уговкували його товариші.

   - Що, дурниць! Ану, побачите! - решетився Лис.

   - Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то  вже хіба б ти перекинувся в Блоху, щоб тебе не побачили i не роздерли.

   - От же побачите, i в Блоху не перекинуся, i не роздеруть  мене! -  товк своє Лис i поклав собі міцно зараз завтра, в сам торговий день, побігти до міста i з торговиці вхопити Курку.

   Але сим  разом  бідний  Микита  таки  перечислився.  Поміж  коноплі  та кукурудзи він заліз безпечно аж  до  передмістя;  огородами,  перескакуючи плоти та ховаючись між яриною, дістався аж до серед мiстя. Але  тут  біда! Треба було  хоч  на  коротку  хвильку  вискочити  на  вулицю,  збігати  на торговицю i вернути назад. А на вулиці i на торговиці крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, коні гримлять копитами,  свині  кличуть, селяни гойкають - одним словом, клекіт такий, якого наш Микита i в сні  не бачив, i в гарячці не чував.

   Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав. Посидівши  пару годин у бур’яні коло плоту, що притикав до вулиці, він  освоївся  трохи  з тим гамором. Позбувшись першого страху, а надто роздивившись потроху, куди i як найліпше бігти, щоб осягнути свою ціль. Лис  Микита  набрав  відваги, розбігся i одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло  i  їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, i нікому до нього не було діла. "От Пес так Пес", - думали собі люди. А Микита тому  й  рад. Знітився, скулився та ровом як не чкурне просто на  торговицю,  де  довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошах i  кобелях*  (*  Кобеля  -

торба.) на продаж яйця, масло, свiжi гриби, полотно, сім’я, курей, качок i iншi такі гарні речі.

   Але не встиг вiн добігти до торговиці, коли йому настрічу біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, там видить третього. Псів уже наш Микита не обдурить. Зараз занюхали, хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? куди дітися? Недовго думаючи, він  шмигнув  у  найближчі  створені сіни, а з сіней на подвір’я. Скулився тут i роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не біжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір’ї в куті стоїть якась діжка. От вiн, недовго думаючи, скік у діжку та й сховався. Щастя мав, бо ледве він щез у дiжi,  коли  надбігли  пси  цілою  купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.

   - Тут він був! Тут він був! Шукайте його! - кричали передні.

   Ціла юрба кинулася по тiсненькiм подвір’ї, по всіх закутках,  порпають, нюхають, дряпають - Лиса анi сліду нема. Кілька разів підходили й до дiжi, але негарний запах, який ішов від неї, вiдгонював їх. В кiнцi, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований.

   Урятований, але як!

   У дiжi, що так несподівано стала йому в  пригоді,  було  більше  як  до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Бачите, в  тім  домі  жив маляр, що малював покої, паркани та садові лавки.

   Власне завтра мав  малювати  якийсь  великий  шмат  паркану  i  відразу розробив собі цілу діжу фарби та й поставив її в куті на подвір’ї, щоб мав на завтра готову. Вскочивши в  сей  розчин.  Лис  Микита  в  першій  хвилі занурився в нього з головою i  мало  не  задушився.  Але  потім,  діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплене в фарбі, а тільки морда, також синьо помальована, трошечки стирчала з неї. Отак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у  бідолахи  билося сильно, голод крутив кишки, запах олії  майже  душив  його,  але  що  було діяти! Слава богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надійде господар бочки i застане його тут?

   Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бідний  Лис  Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, знаючи добре,  що  якби  тепер,  у такім строї* (* Стрій – убрання.), появився на вулиці, то  вже  не  пси,  але люди кинуться за ним i не пустять його живого. Аж  коли  смеркалося. Лис Микита прожогом вискочив із своєї незвичайної купелі, перебіг вулицю i, не спостережений ніким, ускочив до садка, а відси бур'янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за  ним  сині сліди, поки фарба не обтерлася трохи або не висохла. Вже добре  стемнілося, коли Микита добіг до лісу, i то не в тім боці, де була його хата, а геть у протилежнім. Був голодний, змучений, ледве живий.  Додому  треба  було  ще бігти зо  дві  милі,  але  на  се  у  нього  не  ставало  вже  сили.  Тож, пiдкрiпившися трохи кількома яйцями, що знайшов у гнiздi  Перепелиці,  він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя,  зарився  у  ньому  з головою i заснув справді, як по купелі.

   Чи пізно, чи рано встав він на другий  день,  сього  вже  в  книгах  не записано, - досить, що, вставши  з  твердого сну, позіхнувши смачно i сплюнувши тричі в той бік, де  вчора  була  йому  така немила  пригода,  він  обережненько,  лисячим  звичаєм виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце  в  лисячих грудях. "Саме добра пора на полювання!" - подумав. Але в тій хвилі  зирнув на себе - господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку  він кинувся тікати,  але  ба,  сам  від  себе  не  втечеш!  Зупинився i знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не пізнає, не пізнає, та й годі! Якийсь дивний i страшний звір, синiй-синiй, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гудзами, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне i важке, мов довбня або здоровий ступернак (ступернак — товкач), i також колюче.

   Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтріпатися — не йде. Пробує обкачатися в траві — не йде! Пробує дряпати з себе ту луску пазурами — болить, але не пускає! Пробує лизати — не йде! Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, — де тобі! Фарба олійна, через ніч у теплі засохла добре, не пускає. Роби що хочеш, небоже Микито!

   В тій хвилі де  не  взявся  Вовчик-братик.  Він  ще  вчора  був  добрий знайомий нашого Микити, але тепер,  побачивши  нечуваного  синього  звіра, всього в колючках та гудзах i з таким здоровенним, мов  із  мiдi  вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившись,  як  не  пішов  утікати  — ледве хлипає! Подибав у лiсi Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — всі його питають, що з ним, чого так утікає, а вiн тільки хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепоче:

   - Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! Та й люте ж!

   - Та що, що таке? - допитують його свояки.

   - Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!

   Що за диво! Зібралося довкола чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три  жмiньки  волосся  з-мiж  очей  i пустила на вітер, щоб так i його переполох розвіявся,  але  де  тобі,  все дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна* (* Непорадна - лиха.) година,  звiрi присудили йти їм усім у той бік, де показував Вовк, i подивитися,  що  там таке страшне. Пiдiйшли до того місця,  де  все  ще  крутився  Лис  Микита, зиркнули собі ж та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано ні чувано, відколи світ світом i ліс лісом. А хто там зна які в нього зуби, які кiгтi i яка його воля?

  Хоч i як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все-таки вiн добре бачив, яке враження зробила та його подоба зразу на Вовка, а отеє тепер i на інших звiрiв.

"Гей, — подумав собі хитрий Лис, — та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе!"  

   I, піднявши вгору хвіст, надувшись гордо, він пішов  у  глиб  лісу,  де знав, що є місце сходин для всеї лісової людності.  Тим  часом  гомін  про нового нечуваного i страшного звіра розійшовся геть по лiсi. Всі звiрi, що жили в тім лiсi, хотіли хоч здалека придивитися новому гостеві, але  ніхто не смів приступити ближче. А Лис Микита мов i не бачить  сього,  йде  собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши насеред звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати Ведмідь.

   Сів i жде. Не минуло й півгодини, як довкола майдану нагромадилося звiрiв i птахів видимо-невидимо. Всі цiкавi знати, що се за поява, i всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять i тільки чекають хвилі, щоб дати драпака.   Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

   - Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я  маю  вам  щось  дуже важне сказати.

   Але звiрi не підходили, i тільки Ведмідь, ледве-ледве  переводячи  дух, запитав:

   - А ти ж хто такий?

   - Приступіть ближче, я вам усе розповім - лагідно i солодко говорив Лис. Звiрi трохи наблизилися до нього, але зовсім близько не важилися.

   - Слухайте, любi мої, - говорив Лис Микита, - i тіштеся! Сьогодні  рано святий Миколай виліпив мене з  небесної  глини  -  придивіться,  яка  вона блакитна! I, ожививши мене своїм духом, мовив:

   "Звіре Остромисле! В звiрячiм царстві запанував  нелад,  несправедливий суд i неспокій. Ніхто там не певний свойого життя i свойого добра. Iди  на землю i будь звірячим царем, заводь лад, суди  по  правді  i  не  допускай нікому кривдити моїх звiрiв!"

   Почувши се, звiрi аж у долоні сплеснули.

— Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар?

— Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.

   Нечувана радість запанувала в звiрячiм царстві. Зараз  кинулися  робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмеді нарізали  овець, телят i нанесли цілу купу перед нового царя. Сей  узяв  часточку  собі,  а решту по справедливості розділив між усіх голодних.

   Знов радість, знов оклики зачудування i подяки. От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вiчнi, мов  у  бога за дверми!

   Пішли дні за  днями.  Лис  Микита  був  добрим  царем,  справедливим  i м’якосердим, тим більше, що тепер  не  потребував  сам  ходити  на  лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане  i  обпатране, приносили йому услужні мiнiстри. Та й справедливість його  була  така,  як звичайно у звiрiв: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший,  той  ніколи не виграв справи.

   Жили собі звiрi під новим царем зовсім так, як  i  без  нього:  хто  що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден.  Кого  вбили стрiльцi, той мусив загинути, а хто втік, той  богу  дякував. А проте всі були дуже радi, що мають такого мудрого, могутнього i ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх інших звiрiв.

   I Лис Микита, зробившись царем, жив собі, як у бога за  дверми. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звiрi не пізнали, хто вiн є по правді. Для того вiн ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався i спав тільки на м’який перині. I взагалі вiн пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми мiнiстрами, що вiн є Лис, а не жоден звір Остромисл.

   Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він настав на царство. Звiрi надумали святкувати врочисто той день  i  справити  при  тій  нагоді великий концерт. Забрався хор з лисів, вовків,  ведмедів,  уложено  чудову кантату, i вечором по великих процесіях, обідах i промовах на  честь  царя хор виступив i почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в'януло. Але  як  молоді  лисички  в  народних строях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар  не  міг  витримати.  Його серце було переповнене, його обережність заснула, i вiн, піднявши морду, як не задзявкає й собі по-лисячому!

  Господи! Що стало? Всі співаки відразу затихли. Всім мiнiстрам i слугам царським відразу мов  полуда  з  очей  спала.  Та  се  Лис!  Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьфу! А ми  собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошукане!

  I, не тямлячи вже анi про його добродійства, анi про його величну мудрість, а лютi тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Лиса Микиту i розірвали його на шматочки. I від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві i дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обдере, оббреше i ми робимося хоть дрібку мудрішими по шкоді, то говоримо: "Е, я то давно знав! Я на нім пiзнався, як на фарбованім Лисi".