Я (РОМАНТИКА)
"Цвітові яблуні”
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни
шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали
і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в
даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все
пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне
день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і
згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що
стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість
безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука
тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив
себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на
свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили
неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці,
де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.
— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь,
тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність.
Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і
накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі
сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й
інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні
м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: "Надходить гроза!” І я бачу: в її очах
стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака
за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть
фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости
натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в "чека”.
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок
розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої
фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну
тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги,
озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: "ала-ла-ла”.
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня —
надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній
світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних
літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною
термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і
в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори
(маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над
цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної
ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий
синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину
жахна смерть. Обиватель:
— Тут засідає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь.
То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного
дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне
свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я:
— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед
князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай.
Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила
досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі —
тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на
широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто
високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною
будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа
розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника,
і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і
зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей
неможливий ревком сюди, в "чека”, проти його кволої волі. І Андрюша, цей
невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —
— "розстрілять”,
завше мнеться, завше розписується так:
не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі
ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф,
хвостик.
Я:
— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно):
— Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й
мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже:
— Я з вами, докторе, не згодний.
— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу
покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз
здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі
доходить кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною підводиться образ
моєї матері...
— ..."Розстрілять”???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перевалом
дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься
глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в
скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять
степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й
мовчазний передзвін серць.
....Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай
іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі
скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з
вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю "так треба”.
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все
поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так
нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалія і.т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим
порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —
— "розстрілять”,—
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким
лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість
серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я,
главковерх , чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на
волю хижої стихії.
"Але який вихід?” викачати
|